"…і тоді, наче, виростають крила, і нічого не боїшся"
"…і тоді, наче, виростають крила, і нічого не боїшся" Перша половина 1991 року пройшла під «гаслом» арештів і звільнень Степана Хмари. Ми були в постійному напруженні, чекаючи знов провокацій від влади чи її ганебних вчинків. Ми з чоловіком Олесем постійно про це розмовляли вдома, тому логічно, що наша донька Настуня теж була «в курсі». Вона питала – що я можу зробити, щоби його випустили з тюрми? – Молися, - казали ми. Щира дитяча молитва щовечора згадувала Степана Ільковича, і сталося так, що його випустили із СІЗО саме 5 квітня, в день народження Настуні. Скільки було радощів – це я, це я йому допомогла! Хто знає – може, і так…
Але після кількох днів ейфорії Хмара знов був заарештований, тому 1 травня, після мітингу на Майдан Незалежності, керівництво УРП прийняло рішення йти до Лук’янівського ізолятора. Ставлення до цього рішення не було однозначним в усіх провідників, проте такий «поворот» відбувся. Хвиля маніфестантів і маніфестанток рушили нагору, а тоді Великою Житомирською попрямували до Лук’янівки. Ми знали, що нам назустріч рухаються міліція чи військові, тому йшли доволі швидко, щоби встигнути піднятися і мати більш-менш вигідне становище. Чоловік снував між групами для координації – мобільних на той час не було, а ми з донькою і моєю старшою сестрою, яка приїхала з Сум «на свята», йшли в першій лінії. При підході до вулиці Володимирської, ми побачили, що з боку Лук’янівки назустріч рухаються військові вантажівки. Обидві колони уповільнили рух, але не зупинилися. Сестра стала кричати, щоби ми йшли з мостової. Я попросила, щоби вона відійшла з донькою, і ми продовжили рух назустріч машинам. Наступний момент я пам’ятаю дуже добре, попри те, що пройшло майже двадцять років. Це справді був лише момент, який, як у кіно, розтягнувся на щось, значно триваліше.
Сестра з донькою на тротуарі, вона кричить мені – ти ненормальна, подивись, тут твоя дитина. Донька кричить – не кричить на маму, мама знає, що робити, а сама дивиться на мене повними страху очима. Ми підійшли впритул до вантажівок, колесо машини по висоті майже врівні зі мною, вона продовжує повільно рухатися, а я розумію, що не можу зробити ані кроку назад. В голові проноситься все – і те, що доньці тільки десять років, і те, що всім моїм коханим і близьким буде погано без мене, і те, що мені самій-то лише тридцять три, і я теж хочу жити, але я також знаю, що я не можу пропустити цю машину далі. Я уважно дивлюся в очі водію… і машина зупиняється. Зупиняються всі машини – вони не будуть давити людей. Усвідомлення цього варто всього, що перед тим відбулося, і тоді, наче, виростають крила, і нічого не боїшся. Ми-таки «просочилися» скрізь вал машин, дійшли до початку вулиці Дехтярівської (тоді – Пархоменко), там нас знов зустріли – лави і лави міліції, ЗМОПу, військових. Вони намагалися нас «витиснути», але в мене вже був кураж – я йшла на лаву і пильно дивилася в очі тому, хто йшов на мене. Дивилася і питала – ви хочете мене побити? Це був свого роду експеримент – чи буде мене бити кийком людина, якщо я дивитимуся їй в очі.
Ні, тоді не била. І коли пізніше, чоловік вже працював заступником голови районної державної адміністрації, а «братки» намагалися захопити всі спортивні клуби, і до нього прийшли з пропозицією обміняти один з таких клубів на новеньку розкішну білу «тойоту», що стояла під вікном, він теж згадав цей час і сказав так: я не боявся йти під кийки міліції і під військові машини, а тебе, покидьку, тим більше не боюся. В мене зараз в кишені диктофон (якби! J), він записує все, що ти говориш, і через кілька хвилин запис буде в начальника райвідділу (внутрішніх справ). Так що ти тепер будеш ходити за мною і за моєю сім’єю і здувати з нас пилинки, бо, якщо, не дай-то Боже, з нами щось трапиться – навіть не через тебе – ти будеш першим винним. Якби не мінялося зовні перехрестя вулиць Великої Житомирської і Володимирської, для мене це назавжди місце, де я вперше відчула, що таке Уповноваження.