Українська
Одна і100рія однієї фОТО!графії
05.04.2011
Сьогодні 30 років нашій доньці Настуні. Ми скажемо їй багато слів – добрих, інтимних, відчутих – у вузенькому сімейному колі. Але зараз я хочу привітати її публічно.
Щоби це стало можливим, маю подякувати багатьом людям – Аллі Чигрин, Ларисі Надточій, Сергію Демському, Марині Руденко, Вікторії Шведовій, і, власне, Василю Артюшенко, автору фотографії, яку бачите.
Що за фото і який зв’язок?
Це фото зроблено 16 липня 1990 року. В цей день було прийнято Декларацію про суверенітет України. Ми – і наша сім’я – чоловік, донечка і я – як і багато наших побратимів і посестер з УГС, Руху і, як нині, кажуть неасоційованих людей – стояли під стінами Верховної Ради, чекали, вірили, сподівалися і переймалися.
І ось – сталося! Нам так хотілося висловити своє ставлення, свою підтримку Народній Раді, яка, незважаючи на тиск «групи 239», змогла добитися прийняття цього документу. Наша реакція була і емоційною, і людською, і реальною – ми купили цілий оберемок ромашок і попросили охорону «периметру» Верховної Ради пустити всередину дітей – знайшли ще і хлопчика такого ж віку. Настуню, звісно, і знаходити не треба було :) , бо вона завжди була активною в нашому «екстремяченні» (так ми називали свою політичну активність, глузуючи з того, що в ті часи наші абсолютно мирні дії називалися владою екстремістськими – вам нічого не впадає в око аналогіями сьогодні?). Хлопчик, правда, швидко втік. А Настуня зустрічала кожного депутата словами «Слава Україні! Дякую, що проголосували за незалежність!» Так, саме за незалежність, бо для нас Декларація про державний суверенітет була ще одним кроком до незалежності, якої ми прагнули, для якої працювали як могли.
Депутати по-різному реагували на таку «вишневу усмішку» з ромашками. Одні раділи і відповідали «Героям слава!», інші щось буркали, озиралися по сторонах, але квіти від дитини все одне брали.
Тоді ми не звернули уваги на те, чи хтось це знімає, чи ні. І вже через кілька років на одну з річниць прийняття Декларації, чи то 1995, чи то 2000 року мені в руки несподівано потрапила газета «Голос України». На першій сторінці було фото дівчинки, яка зазирає до напіввідчинених дверей Верховної Ради, а під нею підпис про те, що в день прийняття Декларації якась дівчинка роздавала депутатам квіти. Щось мене «зачепило» і в фото, і в інформації. І раптом я зрозуміла – це ж наша Настя!!! О! І сукню пам’ятаю – її мені віддала старша сестра від своєї доньки. Та і не було там багато дітей того дня.
Здивуванню не було краю, я показала газету чоловіку і він теж сказав – о, так це ж Настя! Тоді ми не зібралися, не надумали, не знайшли ані фото, ані фотографа. Хотіла я це зробити торік перед 20 річницею прийняття Декларації, але сталося це тільки зараз. Тому на початку і дякувала всім, хто долучилися до цього «маминого розслідування».
Тому і вітаємо ми тебе з татом, дитинко, цією фотографією! Нехай завжди будуть міцними твій патріотизм, твоє прагнення справедливості, твої переконання!
Дивися в майбутнє із зацікавленням, а в минуле – з повагою!
Дослухайся до голосів голосних і голосів тихесеньких, як свого часу дослухалася твоя прабабуся! Встигай робити добро, і будь поруч своїх близьких думками, а коли треба – то і тілом.
Будь щаслива, бережи щастя, бережи себе! Люблячі тебе тато і мама 5 квітня 2011