24.12.2000

Уповноважена освіта - шлях в третє тисячоліття

Жіноча мережева програма Інституту відкритого суспільства

Міжнародний фонд “Відродження”

Інститут мовознавства ім. О.А. Потебні

Таврійський національний університет ім. В.І Вернадського

Всеукраїнська асоціація уповноваженої освіти і комунікацій

Інформаційно-консультативний жіночий центр

Центр “Жіноча ініціатива”

 

Уповноважена освіта –

шлях в третє тисячоліття

 

Міжнародна науково-практична конференція

 

19 – 23 грудня 1999 року

 

Публікація матеріалів конференції здійснена завдяки підтримці

Мережевої програми Інституту відкритого суспільства

та

Міжнародного фонду “Відродження”

 

 

 

 

 

Відповідальна редакторка

Олена Суслова


 

Редакція залишила за собою право корегувати текст з метою ґендерної сенситивності і рівноваги. Також в українському тексті, з метою розмежування понять, слово “мужчина” вживається для позначення статі, а “чоловік” – для позначення шлюбного статусу. Оригінальні мови виступів – українська, російська, англійська.

 

 

УПОВНОВАЖЕНА ОСВІТА І АНАЛОГІЇ З НОРМАМИ ПРАВА

 

Олена Суслова

Україна

 

Кожна аналогія страждає неточністю, проте відкрите суспільство передбачає ставлення до особистості з такою повагою, як і до суверенної держави. Тому метою нашою доповіді є спроба порівняти підходи міжнародного права з підходами уповноваженої освіти.

Принципи права – це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Правові принципи є синтезуючими засадами, об’єднуючими зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ.

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони: 1)здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу; 2)забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системотворчого і т.ін.)

Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища.

Відомо також, що способам юридичного нормоутворення відповідають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави – юридичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому волевиявленню суб’єктів права на паритетних засадах – юридична нормативна умова, санкціонуванню – правовий звичай, визнанню прецеденту – судовий прецедент і т.ін.

Основними формами встановлення правових норм є юридичні нормативні акти, договори, правові звичаї та судові чи адміністративні прецеденти.

За подібною схемою розвиваються підходи і принципи уповноваженої освіти, необхідність впровадження якої обумовлене, зокрема, прямуванням до “діалогової демократії” – нової сучасної форми інституту демократії.

Дуже важко, практично неможливо у такому різноманітному світі, як наш, у його культурному порядку, встановити, які принципи приймаються в усьому світі. Як і для звичаїв, потрібно задовольнитися встановленням загального характеру принципів згідно з вимогами здорового глузду.

Загалом прийнято, що існує два види загальних принципів: одні можна кваліфікувати як загальні принципи права, вони спільні для міжнародного правопорядку та для внутрішніх правопорядків. Йдеться про технічні принципи, про юридичну логіку, або фундаментальні принципи, без яких правопорядок не зміг би існувати. Серед цих принципів можна навести, наприклад, необгрунтоване збагачення, зворотну вимогу неналежно виплачених сум, відшкодування збитків тощо.

Основні принципи сучасного міжнародного права сформульовані в Статуті ООН і отримали розвиток в Декларації про принципи міжнародного права 1970р.

Статут Організації Об’єднаних Націй було підписано 26 червня 1945 року в  Сан-Франциско на заключному засіданні Конференції Об’єднаних Націй по створенню Міжнародної Організації і набув чинності 24 жовтня 1945 року. Складовою частиною Статуту є Статут Міжнародного Суду. 

Розглянемо наведені у вказаних документах принципи і порівняємо їх з базовими правилами уповноваженої освіти.

Принцип суверенної рівності як рівність держав незалежно від їхнього розміру, політичної, економічної і військової могутності. П.1 Ст.2 Статуту ООН проголошує, що організація заснована на цьому принципі. Основний зміст принципу - зобов’язання держав поважати суверенну рівність і своєрідність одне одного, права, притаманні суверенітету, повага до правосуб’єктності інших держав, право вибору політичної, економічної, соціальної, релігійної та іншої орієнтації.

Згідно “Декларації про принципи міжнародного права”, поняття суверенної рівності містить такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, належними повному суверенітету (Сутність національного суверенітету полягає  в тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби, розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культури людства);

в) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;

г) територіальна цілісність та політична незалежність держави недоторкані;

д) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

е) кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов’язання та жити в мирі з іншими державами відповідальність, а не лише права).

Правило Говорити коротко і нечасто в тому маленькому скалку великого світу, який намагається відобразити, а згодом і змінити уповноважена освіта, відповідає вказаному принципу як і правило Не критикувати, зокрема, коли йдеться про право вибору політичної, економічної, соціальної, релігійної та іншої орієнтації.

Принцип рівноправності і самовизначеності народів як основа, на якій необхідно розвивати дружні стосунки між націями та вживати необхідних заходів для зміцнення загального миру і правило Добровільність дуже щільно пов’язані в цьому контексті.

Згідно “Декларації про принципи міжнародного права”, всі народи мають право вільно визначати без втручання зовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток поважаючи водночас це право в інших.

Кожна держава має сприяти дружнім стосункам та співробітництву між державами, поклавши край колоніалізму, проявляючи повагу до вільно висловленої волі інших народів, а також пам’ятаючи, що підпорядкування народів іноземному господарюванню і експлуатації є порушенням цього принципу.

Як спосіб здійснення народом права на самовизначення розглядаються також створення суверенної незалежної держави, вільне приєднання (можна утримуватися) до незалежної держави чи об’єднання з нею, або встановлення іншого політичного статусу, вільно визначеного народом.

Водночас в “Декларації” говориться, що “ніщо у вищенаведених абзацах не повинно тлумачитися як санкція чи заохочення будь-яких дій, які вели до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав.

Принцип невтручання як засадничий принцип сучасного міжнародного права, закріплений в п.7 ст.2 Статуту ООН, означає неприпустимість втручання у внутрішні справи з боку інших держав Цей принцип означає, що жодна держава чи група держав не має права втручатися прямо чи опосередковано з будь-якої причини у внутрішні чи зовнішні справи іншої держави. Тому будь-які форми втручання чи погрози (критика як погроза), спрямовані проти правосуб’єктності держав або проти його політичних, економічних та культурних основ, є порушеннями міжнародного права.

Держави також не повинні застосовувати чи заохочувати застосування економічних, політичних заходів або заходів іншого характеру (непрямі заходи теж впливають) з метою домагань підпорядкувати собі іншу державу і отримання від неї будь-яких переваг.

Ці заборони є категоричними і всеохоплюючими без жодних виключень.

Правила Не критикувати, Конфіденційність також утримують присутніх від втручання у внутрішні справи держави, ім’я якої – Людина.

Принцип незастосування сили як одна з найважливіших умов миру на Землі і правило Не критикувати, яке вже неодноразово згадувалося, намагаються побудувати мир, кожен і кожне – в сфері своєї компетенції.

Як і всі інші, принципи має свою тривалу історію виникнення. Ще 1928 року, за ініціативою Державного секретаря Келлога і Міністра іноземних справ Бріана, було розроблено і прийнято Пакт про заборону війни як засобу розв’язання політичних суперечок (заборона фізичного насильства відносно одне одного та застосування сили). Проте його неодноразове застосування призвело світову спільноту до розуміння подальшого розвитку цього принципу в наступних документах. Зокрема, в Статуті ООН та Декларації 1970 року.

Агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно міжнародного права.

Кожна держава повинна також утримуватися від загрози силою чи її застосування, а також від актів репресалій (помста), пов’язаних із застосуванням сили.

Проте ГЛАВА VII Статуту ООН визнає як дії у відношенні загрози миру, порушень миру і актів агресії, самооборону. Зокрема, стаття 39 допускає, за рішенням Ради Безпеки, вжиття заходів “для підтримки і відновлення міжнародного миру і безпеки”.

А  стаття 51 констатує,  що Статут не торкається “невід’ємного права на індивідуальну або колективну самооборону” (“Прагнення ненасильства не означає ненасильницької поведінки завжди і в усьому,”- М. Ганді.)

Принцип мирного розв’язання суперечок як один з принципів, що лежать в основі життєдіяльності та організації міжнародної спільноти. Цей принцип закріплений в п.1 ст.1 Статуту ООН та в інших міжнародно-правових актах, а правила Добровільність, Не критикувати допомагають робити це на рівні міжособових відносин. Техніка “Я – повідомлення” сприяє цьому. Шкода, що її використання не так часто застосовується в міждержавних стосунках.

Кожна держава розв’язує свої міжнародні суперечки з іншими державами мірними засобами таким чином, щоби не піддавати загрозам міжнародний мир, безпеку, справедливість.

Міжнародні суперечки розв’язуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципів вільного вибору засобів мирного розв’язання конфліктів (з медіаторами чи без них). Застосування процедури врегулювання суперечки або погодження на таку процедуру, про яку було вільно досягнуто згоди між державами відносно існуючих чи майбутніх суперечок, в яких вони є сторонами, не повинно розглядатися несумісним з принципом суверенної рівності.

Ст. 33 Статуту ООН також говорить про мирні засоби вирішення конфліктів. “Сторони, які беруть участь в будь-якій суперечці, продовження якої могло би загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні намагатися (бажання двох сторін як запорука успіху) вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розслідування, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами за своїм вибором.”

Принцип співробітництва втілений в Статуті ООН (п.3 ст.1). Закріплення і розвиток цього принципу було отримано в Декларації про принципи міжнародного права, а  правило Бути позитивними може допомогти тим, хто прагне практичного втілення принципу в життя.

З цією метою:

а) держави співробітничають з іншими державами в підтримці міжнародного миру і безпеки;

б) держави співробітничають у встановленні загальної поваги і дотримання прав людини, основних свобод для всіх (правила для всіх, всі слідкують за дотриманням правил) і в ліквідації всіх форм расової дискримінації і всіх форм релігійної нетерпимості;

в) держави здійснюють свої міжнародні стосунки в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій областях (по за заняттями, в різних сферах) відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

г) держави – члени ООН зобов’язані у співробітництві  з ООН зобов’язані вживати спільні і індивідуальні заходи, передбачені відповідними положеннями Статуту.

Принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов’язань як необхідна умова існування міжнародного права, яке без нього не було би правом. Цей принцип говорить також про визнання вищої юридичної сили норм міжнародного права – “коли зобов’язання по міжнародних договорах суперечать зобов’язанням членів ООН згідно Статуту, зобов’язання згідно Статуту мають переважну силу.” Правило Приходити вчасно на перший погляд виглядає дуже “технічним”, проте ми наголошуємо на тому, що це ПРАВИЛО НОМЕР ОДИН. Була угода про дотримання часу, а угоди повинні виконуватися. Цей древній принцип не втрачає своєї актуальності.

Принцип територіальної цілісності. Державна територія є матеріальною основою держави і необхідною умовою його існування. Це підтверджує також п.4 ст.2 Статуту ООН. Принцип територіальної цілісності закріплений також в Заключному акті НБСЄ 1975 р. Відповідно до цього держави повинні утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці і, зокрема, від будь-яких дій, які представляють собою застосування сили чи загрозу силою.

Правила Не критикувати, Конфіденційність зберігають “територіальну цілісність” людини.

Держави також не повинні перетворювати територію одне одного в об’єкт воєнної окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об’єкт набуття з допомогою таких заходів чи погроз здійснення. Жодна окупація або набуття таким чином не визнається законною (виховання поваги до власного закону важливо).

Принцип непорушності кордонів як визначене доповнення принципу територіальної цілісності держави. Якщо Декларація 1970 року говорить про принцип непорушності кордонів лише як про роз’яснення принципу незастосування сили, то лише через п’ять років, в Заключному акті НБСЄ, це положення вже закріплене як самостійний принцип, який відповідно визнає всі кордони держав у післявоєнній Європі.

Правило Не критикувати встановлює певні моральні кордони в поведінці і комунікації. Сенситивність, зокрема ґендерна, допомагає слідувати цьому принципу.

Принцип поваги прав людини як одна з найважливіших вимог Статуту ООН (п.3 ст.1) і правило Бути позитивними - засадничі.

Незважаючи на те, що Універсальна декларація прав людини була прийнята ще 1948 року, ми не знаходимо його в Декларації 1970 року в самостійному значенні. Цей принцип закріплений лише в Заключному акті 1975 року. Він передбачає повагу до прав і свобод включно з свободою думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії.

Основні принципи сучасного міжнародного права мають дві основних мети. Це скорочення воєнної сфери (агресивність) і розширення міжнародного співробітництва (співробітництво).

Сукупність цих принципів покликана забезпечити єдність та цілісність міжнародного порядку (уповноваження). За словами Жана Тускоза, ці принципи складають матеріальну конституцію. Ми теж говоримо про “внутрішню конституцію”, яку приймаємо у вигляді основних правил.

Не зважаючи на певну суперечливість принципів сучасного міжнародного права, відсутність чітких шляхів реалізації та захисту, їх існування і розвиток є значним і важливим кроком на шляху людства до реалізації споконвічної мрії про мирний справедливий устрій світу.

Цьому сприяють також намагання реформування найбільшої міжнародної організації – Організації Об’єднаних Націй, принципи якого викладені в чисельних документах, зокрема у виступах Генерального Секретаря Бутрос Бутроса Галі, в намірах проведення у 2000 році “Асамблеї тисячоліття” та одночасного проведення “Народної асамблеї”, покликаних залучити якомога більше міжнародної спільноти (дітей та маргіналів, а не лише офіційні державні делегації, установи, офіційних осіб) до спільного вирішення проблем устрою світу у ХХІ столітті.

Події останнього часу, зокрема на території колишньої Югославії, не повинні тлумачитися як повний провал ідеї ООН, а лише нагальна потреба її реформування.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Официальные документы ООН (http:/www.un.org/russian)

2. «Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений сотрудничества между государствами в соответствии с уставом ООН», «Международная жизнь», 1970, №12

3. «Заключительный акт совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе»

4. «Міжнародне право», Ж.Тускоз, ІВС, Будапешт, 1998

5. Копейчиков., В. та ін. – Загальна теорія держави і права. – К., 1997

 

 

ҐЕНДЕР В АСПЕКТІ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЇ

 

Валентина Маслова

Бєларусь

 

Східнослов`янські мови, як і німецька, французька та ряд інших, на відміну від англійської, де розрізняється “sex” (біологічна стать) та “gender” (стать як соціокультурна категорія), не диференціюють ці поняття. Однак на зламі тисячоліть стало зрозуміло, що розгляд статі лише як біологічного явища збіднює та спрощує це категоріальне поняття, бо маскулінність (мужність) та фемінінність (жіночість) – це, з одного боку, філогенетично обумовлені якості психіки, а з іншого – соціокультурні утворення, що складаються в онтогенезі. Тоді соціологи та філософи вперше подивились на стать та ґендер як на протиставлені поняття. Ґендер – це великий комплекс соціальних і психологічних процесів, а також культурних настанов, породжених суспільством, та таких, що впливають на поведінку національної мовної особистості. Таким чином, у ґендері відбувається найскладніше переплетення культурних, психологічних та соціальних аспектів. Тому ґендер являє зараз інтерес не лише для філософів та соціологів, але й для представників та представниць цілого ряду наук, в тому числі лінгвісток та лінгвістів.

У нашій доповіді ґендер розглядається як явище культури та мови, тобто в аспекті лінгвокультурології.

В класичній культурі та філософії жінка протиставлялася чоловікові: жінка – хранителька генофонду; вона має найціннішу в природі якість – здатність відтворювати життя, продовжувати рід. Незважаючи на це, вона асоціюється у суспільстві з ірраціональністю (Аристотель), аморальністю (Шопенгауер), чутністю (Кант), істотою з купою недоліків (Фрейд) і т.д.

З одного боку, суспільство виробило такі стереотипи поведінки, відповідно до яких жінка відіграє підлеглу роль при чоловікові, вона має бути гарною господинею, здатною виконувати будь-яку роботу, має бути доброю, терплячою, слухняною, ніжною, вірною, красивою, завжди бажаною. Німецька дослідниця Карін Хаузен пояснює утворення стереотипів статевих ролей дисонансом сімейного життя і трудової діяльності. З іншого боку, жінка при цьому завжди негативно оцінюється чоловічим товариством, свідченням чого є філософські, історичні, літературні тексти, політичні події. Жінка – це і “свята” і “блудниця”, “рокова жінка” одночасно. Незважаючи на відмінності в концепціях жіночості, майже в усіх відомих нам культурах жінці відводиться менш почесна “роль”, ніж чоловікові. При чому у східних слов`ян у сприйнятті жінки багато спільного: Білорусія і Україна (як і Росія) – це жіночі образи нашої Батьківщини. В російській філософії та культурі значне місце займало звеличування жінки в образі Софії, Вічної жіночості (В.Соловйов, О.Блок та ін.). Культурою нав`язуються такі соціально-статеві ролі і форми поведінки, складаються такі рольові очікування, які усугубляють диференціацію статей. Поляризація статей стала розглядатися як виявлення «природних» якостей чоловіка та жінки. Тобто, дихотомія статей змодельована суспільством і культурою, і абсолютно права Симона де Бовуар, ствердження якої стало крилатим: «Жінкою не народжуються, жінкою становляться».

В постмодерністській філософії чоловік та жінка об`єднані в ґендері. Ґендер - це соціокультурна категорія, яка не передбачає традиційного розгляду статевих ролей.

Відмінності у вербальній поведінці чоловіків та жінок лінгвістами, лінгвістками та психологами були помічені давно, однак єдиної думки на проблему на сьогодні не має. Датський лінгвіст О.Есперсен до книги «The Language» включив розділ «Жінка», а розділу «Чоловік» в ній нема, бо лише жіноча мова вважається маркірована, а чоловіча - відповідна до літературної норми.

Наші спостереження дозволяють констатувати, що не лише жіноча мова вважається маркірованою, але і в самій парі протиставлених слів «чоловік - жінка» слово «жінка» - маркіроване. В аналогічних  парах  за уявного рівноправ`я один член завжди сприймається як більш значимий, а інший як похідний і маркірований: свет - тьма, день - ночь, мужчина - женщина. Немаркірований член завжди очолює пару: жених и невеста, дед и баба. Звичайно, лінгвістична маркірованість не може бути визнана єдиним і вирішальним аргументом у питанні відображення ґендерних відносин у мові, але ми не можемо не бачити в цьому культурну традицію, відображену у мові.

Нас цікавить також порівняння, які є найдавнішим видом інтелектуальної діяльності, що передує лічбі. На основі порівняння та інших інтелектуальних прийомів  у кожного народу виробляються свої стереотипи та символи. Так, у росіян і росіянок жінка - береза, квітка, горобина; у білорусок і білорусів - калинка; литовці й литовки не можуть порівнювати жінку з березою, бо рід іменника впливає на формування символу, а у литовок і литовців береза - чоловічого роду. Ч.Айтаматов порівнює жінку з кобилицею.

Останнім часом намітився експорт в пострадянські країни західних феміністичних напрямків та підходів, що здається нам зайвим: у нас своя соціальна, культурна та мовна ситуація, яка робить неадекватними західні теорії. Необхідні дослідження, виконані на власному національно - культурному ґрунті.

Наші спостереження показують, що в мові міцно закріпилися стереотипи, відповідно до яких жінці притаманні багато пороків, тому порівняння з нею чоловіка - завжди несе негативне забарвлення: балакучий, цікавий, кокетливий, самозакоханий, вередливий, істеричний як жінка, жіноча логіка; жінку ж порівняння з чоловіком тільки прикрашає: чоловічий розум, чоловіча хватка, чоловічий характер. Жінці приписується невміння дружити та зберігати таємниці, дурість, алогічність: Бабе дорога от печи до порога, Бабьи умы разорят домы; Дзе баба панам, там чорт комісарам. В багатьох прислів`ях про жінок проковзує зневажливий та зверхній тон: Мое дело сторона, а  муж мой прав; Мужнин грех за порогом остается. а жена все домой несет; Женщина льстит - лихо норовит.

Навіть жінка в ролі дружини несе негативні коннотації: показать кузькину мать; Вино пей, жену бей, ничего не бойся! Ажаніуся, як за хмару закаціуся; Женишься раз, а плачешь весь век.

Це мовні та народні стереотипи. А яка ж мовна поведінка в реальності?

Досліджуючи мовні стратеґії, Дебора Танен у своїй книзі «Це не те, що я мала на увазі! Як стилі спілкування будують чи руйнують стосунки» показала, що чоловік і жінка використовують мову в різних цілях: жінка ставиться до розмови як до важливої частини особистих стосунків; чоловік же, навпаки, використовує мову, щоби показати, що він контролює ситуацію, розмова допомагає йому зберегти незалежність та збагатити свій статус (Tannen, 1994). Причини цього, за думкою автора, лежать в комунікативних стилях. Вона виділяє дві найважливіші їх характеристики - залученість і незалежність. Чоловіки незалежні, а жінки залучені у сімейні турботи.

Наші та спостереження інших дослідників і дослідниць дозволяють встановити, що чоловіки більш сприйнятливі до нового в мові, в їх мові більше неологізмів, термінів.

Мова жінки більш нейтральна, статична, в її лексиці частіше зустрічаються застарілі слова й звороти. Жіноча мова значно більше емоційна, що виражається в більш частому вживанні вигуків, метафор, порівнянь, епітетів, образних слів. В її лексиконі більше слів, що описують почуття, емоції, психофізіологічні стани. Жінки схильні до вживання евфемізмів. Вони намагаються уникати елементів панібратства, прізвиськ, кличок, інвективної лексики (В.І.Батов, 1991).

В ході вивчення частоти вживання окремих частин мови було встановлено, що в мові жінки більше складних прикметників, прислівників і союзів. Жінка частіше в своїй мові використовує конкретні іменники, а чоловіки - абстрактні; чоловіки частіше користуються дієсловами активного залога, жінки - пасивного. Це пояснюється більш активною життєвою позицією чоловіків. При цьому було встановлено, що з підвищенням рівня освіти відмінності в мові стираються.

Сильно відрізняється використання кольоропозначень у чоловіків та жінок: у жінки кольоровий спектр ширше, вживається більше позначень екзотичних назв кольору: «муар», «лазорь». Кольоропозначення у жінок - поетес значно частіше перетворюються у символи, ніж у чоловіків. Чоловічі кольоропозначки конкретніші, заземленіші: цвет давленой клубники (Герцен «Записки одного молодого человека»); глаза, дерзкие и пестрые цвета пчелы; шея цвета мумии; юбка цвета куропатки (Бунин); фрак на Собакевиче был совршенно медвежьего цвета (Гоголь). З жіночих кольоропозначок розглянемо. як використовує лазуровий колір М.Цвєтаєва.

Яскраво - жовтий колір називався лазуровим кольором. В поемі «Переулочки» лазур символізує райську, небесну спокусу:

Лазорь, лазорь,

Крутая гора!

Лазорь, лазорь,

Вторая земля!

Зорь - Лазоревна,

Синь - Ладановна,

Лазорь - лазорь.

Прохлада моя!

Ла - зорь!

М.Цвєтаєва немов би грає лазур’ю, повертаючи  слово різними своїми гранями, не боючись, експериментує з кольором, перетворюючи його то в символ крутої гори, то в символ землі, то в символ прохолоди. В копіюванні фольклору виникають складні назви типу Зорь - Лазоревна, Синь - Ладановна.

Психологи Е.Маккобі і К.Джеклін (1974) вважають, що у жінок в цілому вище, ніж у чоловіків, виражені мовні можливості. Немов у противагу їм Р.Пломін і Т.Фоч стверджують, що статеві відмінності відповідальні не більше ніж за 5% інтелектуальних показників і 1% вербальних можливостей, тобто фактично статеві відмінності перекриваються індивідуальними особливостями.

Окрім того, в мовній поведінці жінка орієнтується на «відкритий соціальний престиж», тобто на загальновизнані норми соціальної та мовної поведінки, в той час коли чоловік тяжіє до, так би мовити, прихованого престижу – до відхилення від встановлених норм і правил спілкування. Тому в цілому мова жінки є більш м`якою, неконфліктною. Жінки менш категоричні в вираженні та відстоюванні думок. Це робить їх більш підходящими для виконання цілого ряду функцій в суспільстві. Усвідомлення цього факту суспільством веде до того, що починається переоцінка явно приниженого соціального статусу жінки - ділова жінка, жінка - начальниця, жінка та гроші, крута жінка (у китайців). Таким чином, вона займе нарешті відповідне їй місце. Прикладом тому може стати Україна, де жінка була певний час претенденткою на посаду Президента.

 

 

Література

1. Tannen D. That` s Not I meant! How Conversational style Makes of Breaks Relationship. Ballantine Rooks. New York, 1994.

 

 

ҐЕНДЕРНИЙ АНАЛІЗ ЯК СПОСІБ ДОСЛІДЖЕННЯ

“ЛЮДСЬКОГО ФАКТОРУ” В МОВІ

 

Олена Семиколєнова

Україна

 

Ґендерний підхід до аналізу лінгвістичних проблем з’явилися в русистиці порівняно недавно - у 80-і роки, трохи пізніше, ніж в інших суспільних науках. Як відомо, погляди суспільства на ґендерні проблеми фіксуються у вигляді мовних стереотипів, накладаючи відбиток на поведінку особистості, зокрема, і мовний. Кожна мова має свої засоби для вираження ґендерних стереотипів. В російській мові це найяскравіше проявляється в лексиці, словотворенні, морфології при створенні тих чи інших граматичних форм.  

Довгий час тема взаємовідношень мови і ґендера була периферійною в лінгвістиці, систематичних досліджень в цій області не проводилось. Однак цікаві спостереження, пов’язані з цією проблематикою, помічаються в різних джерелах. Наприклад, Е.Тайлор в праці «Первинна культура» [10], опублікованій 1871 року, пише: «Мова завжди робить напроч