Вітаю!
ДЕ ВИТОКИ? ДЕ ВИТОКИ ТОГО, ЧИМ МИ Є? ДЕ ВИТОКИ ТОГО, ЧИМ МИ ЗАЙМАЄМОСЯ? ДЕ ВИТОКИ? Спробуємо разом поміркувати на цю тему. Спогади про УГС невідривні від всього життя, тому часом вони, наче зовсім про інше. Приміром, як все почалося? Для нашої родини цей шлях почався через «географію». Ми жили на Саксаганського, на самому початку, тому коли 1989 року біля Центрального стадіону почалися мітинги, ми про це відразу дізналися і, звісно, пішли дивитися. Я народилася і виросла далеко від України, в оренбурзькому селі, куди моїх батьків після Другої світової війни закинула непроста доля. Батько народився в Київській області, закінчив харківське військове училище – служив на кордоні з Румунією, на призов у «сталінські соколи» пішов вчитися на льотчика, війна для нього почалася в Скоморохах неподалік Житомира, де і зараз літовище. Дивно, але чомусь льотчиків підбивали над окупованою територією – за це вони мали «іскупать кровью віну». Мій батько це робив рядовим під Ленінградом в штрафному батальйоні, коли з 2400 бійців уціліло 48. Таке «іскуплєніє» на цьому не закінчилося, і по війні батьки поїхали в далекі оренбурзькі степи, де жили мамині батьки, які свого часу, за столипінською реформою, поїхали з Бессарабії (бабусине село зараз в Одеській області, а дідусеве – в Молдові) на «вільні землі».
Поневіряння батьків та «совєцкая національная політика» зробили свою справу – росла я в сім’ї зрусифікованій. Була в нас одна книжка українською мовою – «Гомоніла Україна» Петра Панча. Видання 1959 року, з вишуканими ілюстраціями, в дитинстві мені здавалося чимось таємничим і тому бажаним. Скільки разів я просила маму чи тата перекласти мені те чи інше слово, але прочитати всю книгу тоді мені так і не склалося. Коли ж я прочитала її значно пізніше, то зраділа – не вклалося мені з малих років і того принизливого опису українців і українок, і «радості воссоєдіненія», і багато чого іншого, а очікування від України чогось незбагненного так і залишилося у зв’язку з цією книгою. Живучи в селі, мій розум весь час намагався вирватися за межі обмеженого простору – то вірші починала писати (хто їх не писали?), то голографія мене полонила, але все це здавалося не тим, я швидко кидала почате. Мене трохи непокоїла така поверховість, але ж, думала я собі, це все не те, тому і кидаю все не почавши. Ось якби мені прийшло ЩОСЬ, що обійняло би мене всю – цьому би я віддала все це життя. Не даремно кажуть – хто просить чогось в Бога, то це отримає; лише ті, хто не просять нічого конкретного, отримують те, що їм потрібне. Так сталося зі мною. Бо я отримала (через «географію» J) УКРАЇНУ.
Перші мітинги, листівки, полум’яні промови, знайомства з непересічними людьми – все це мене перевернуло і назавжди стало дороговказом, якій не зникає, не зраджує, не меншає... А тоді були перші відкриття. Нашій доньці Настуні було тоді 8 років. Вдома ввечері ми читали їй з чоловіком по черзі дитячу Біблію, яку ми за грубі гроші – 50 рублів – купили на Пушкінській в Митрополії з рук Філарета, простоявши в черзі таких же спраглих які ми. Донька все слухала уважно, але, нам здавалося, мало чого розуміла і запам’ятовувала. Одного дня ми переконалися, що це зовсім не так. Був вересень. Олесь і Настуня пішли на мітинг, а я мала підійти незабаром після «закручування» кількох банок на зиму. Справилася я швидко. Але коли за півгодини прибігла до стадіону, то мітингу не побачила, а мої дорогі чоловік і донечка стояли похнюплені. Побачивши мене, Настуня заридала – «Мамо, прийдуть їхні тато, прийдуть їхні мама, спитають – де мій син? Де моя донечка? А їх нема!». Я не відразу зрозуміла. Про що йдеться. Але ж виявилося, що поки я «крутила банки», мітинг встиг не лише розпочатися, а й закінчитися. Молоді хлопці і дівчата підняли на вудках синьо-жовті прапори, але тут наїхала міліція, повиривала в них прапори, а самих тягнула до автобусів за волосся.
Це справило дуже сильне враження на доньку, нам було важко її заспокоїти, але ж ми сподівалися, що, як буває з дітьми, вона це швидко забуде. Проте через день Настуня сказала мені – «Я зрозуміла, мамо. Це їх лукавий спокушав – вони не самі» - «Хто? Про кого мова?» - «Міліція. Їх лукавий спокусив, тому вони так і поводилися з цими дівчатами і хлопцями». Так сказала дитина. Ми були вражені, бо на той час ми, дорослі, ще дуже часто саме міліцію звинувачували в такій поведінці, не зважаючи на те, що зовсім молоді хлопці виконували накази своїх «лукавих». Пізніше ми теж зрозуміли, що саме такою має бути наша стратегія щодо міліції – переконувати тих, кого «лукаві» поставили між собою і нами. Дослухаймося до дітей – бо за ними Царствіє Небесне і Земне.