16 липня 1990 Верховна Рада мала приймати Декларацію про незалежність.
16 липня 1990 Верховна Рада мала приймати Декларацію про незалежність. Ми знали про це, хоча в цілому наші знання і поінформованість про «єдиний орган законодавчої влади» на той час були мізерними. Вже зранку біля Парламенту були люди. Ми стояли за «ланцюжком», спілкувалися, ловили найменші звістки зсередини. І ось раптом – Декларація про незалежність є! Ще не вповні усвідомлюючи – що це для нас, для України, ми хотіли якось відзначити те, що сталося. На той час і в «перформансах» ми не були досвідченими, але були щирими. Тому відразу прийшла думка – треба купити квіти і вручати депутатам як подяку і привітання з тим важливими кроком, який стався. Купили ромашки. Але хто ж вручить? Нас не пустять «за загородку». Діти! Ось наше спасіння!. Настуня, як завжди, поруч – на мітингах, на зустрічах. Знайшли і хлопця – щоби був паритет (ґендерний – слова ми тоді не знали, але думали в цьому ж напрямку) – і попросили міліціонера пустити до дверей дітей, щоби вони могли вручати квіти. Дітей пустили, і ті зустрічали кожного і кожну – незалежно від того, голосували вони за Декларацію чи ні – вручали квіти і дякували. Через десять років в день проголошення Декларації я побачила на першій сторінці «Голосу України» фото, на якому маленька дівчинка зазирала у двері Верховної Ради. Спочатку я впізнала сукню J, а потім зрозуміла, що це Настуня. Дуже хотілося б мати це фото кращої якості, але не можу знайти того фотографа, який це зафіксував.