Деякі речі, які відбувалися, були хрестоматійними до неможливого...
Деякі речі, які відбувалися, були хрестоматійними до неможливого... Микола Горбаль повернувся назад в Україну вже майже перед виборами 1990 року, і, хоча провід УГС наполягав, щоби він балотувався і до Верховної Ради, часу на оформлення всіх документів не було, а тому він балотувався до Київради. Ми сім’єю радо допомагали чим могли. А могли ми на той час небагато – агітувати на вулиці за кандидата. Ми цю і подібну нашу активність в сім’ї називали «екстремячити», кепкуючи з того, що УГС була для влади небезпечним проявом екстремізму і націоналізму. «Агітки» виглядали просто – картон розміром у ватман чи половину. На ньому наклеєні фото кандидата – чорно-білі зазвичай. Поруч написані ім’я, прізвище і біографія. Це «основний набір». Могли бути ще статті з газет – переважно самвидавних, але з таким видом поліграфічної продукції теж був дефіцит. Основним інструментом було живе слово. Моя співробітниця, доволі далека від політики, але зацікавлена таким новим явищем, як подібні «екстремяки», напросилася зі мною на одне з таких «екстремячень» в підземному переході перед метро «Центральний стадіон». На той час це був тьмяний кавалок ані вулиці, ані приміщення, з протягами, мало людний, якщо на стадіоні нічого не відбувалося. А враховуючи те, що була зима, то там таки нічого і не відбувалося. Ми стояли вчотирьох – окрім мене і моєї співробітниці стояв один з колег з УГС, і підійшов пан Микола Горбаль, якій пересувався між такими «агітками», бо, як людина високо моральна, завше вважав недобрим, якщо його хтось «рекламуватиме» на вулиці на холоді, а він в цей час буде собі десь «відпочивати» в теплі. Моя співробітниця трохи скептично ставилася до моїх розповідей про витівки КҐБ, провокації тощо, говорячи, що, може то було колись, а зараз вже «перебудова і прискорення». Так ми і стояли тихенько, коли підходить до нашого «стенду» чоловік, доволі молодий, років 30 і каже – О! Це той саме Горбаль, якій сидів за зґвалтування? – Пан Микола відразу так підібрався і каже своїм лагідним тихим спокійним голосом – Так, це той Горбаль, якого засудили за статтю зґвалтування. А звідки, прошу пана, Ви це знаєте? Той не впізнав в чоловікові, якій скромно стояв поруч зі стендом, «того саме Горбаля» (яка ганьба для кеґебіста!) і каже – А я був секретарем в суді по цій справі. – Неправда Ваша – каже пан Микола – я пам’ятаю секретаря (і називає його прізвище), а Вас я не пам’ятаю, бо я і є «той саме Горбаль». – Схопився хлопець, дивиться на фото – на пана Миколу – огов! Тоді каже – я був присутній на засіданні. – А так пан з КҐБ! – вигукує пан Микола – Бо ж тоді присутніми на засіданні, яке було закритим, могли тільки люди з «контори», а дивлячись на Вас – бачу, що Ви людина молода, тобто могли бути, певно, курсантом школи КҐБ (яка, між іншим, була на той час поруч, на Червоноармійській), яких на той час спеціально «для виховання» приводили на подібні засідання. Це так? – Хлопець щось пробурмотів і зник. Ми стояли як в заключній сцені «Ревізора». Ще не вірячи, моя співробітниця запитала – так він був провокатором? – Ми розсміялися, розсміялася і вона. Так життя виховувала тих, хто сумнівалися.